Поезіє, сонце моє оранжеве!
Щомиті якийсь хлопчисько
Відкриває тебе для себе,
Щоб стати навіки соняшником.
І . Драч
Скляр Любов Миколаївна
Із творів моїх учнів
Легенда про соняшник
Давно-давно в краю безкрайніх степів і лугів, жовтогарячих чорнобривців та струнких мальв вигравало барвами червоногаряче літо. Сонце зігрівало небо й землю, тварин і комах, і працьовитим людям у тій країні жилося весело та щасливо.
Але час спливав. Відгомоніло літо співом пташок, відшуміло гулом дібров і закінчилося.
Засумувало ясне Сонечко, бо по небу стали пробігати хмаринки, а дощ-пустун коли - не - коли та й намочить його жовті коси. Так промайнула осінь, і настала зима.
Вона прийшла відразу з холодним вітром та різким колючим снігом, що боляче врізався в рум’яні щічки Сонечка.
Холодно і сумно стало навкруги. І Сонечко заплакало. Сльози його були гарячі-гарячі, наче жаринки. Вони скочувалися по змарнілому обличчю й падали в сніг…
Довго тривала зима. Лише зрідка визирало Сонечко із-за хмар, щоб хоч трішки розважитись і пограти в піжмурки з подружкою хмаринкою та її доньками - легкими сніжинками. Так промайнула зима.
А навесні, коли розстав сніг, слізки Сонечка проросли в землю і … сталося диво! На тому місці, де вони впали в ґрунт, виростала прекрасна квітка з високим міцним стебельцем та жовтогарячою голівкою, завжди оберненою до Сонця. Назвали ту квітку соняшником на згадку про Сонце, яке так любило тепле літечко.
Пугач Марія
You can do it, too! Sign up for free now at https://www.jimdo.com